«Ти на землі – людина» (В. Симоненко)

Хто ми в цьому світі? Хто кожна людина? Чи розуміємо ми своє призначення, і чи розуміє кожен із нас хто він? Мабуть, інколи ми забуваємо хто ми і, що ми. Адже мало просто існувати, потрібно кохати це життя, бо воно таке коротке.

Доля не завжди справедлива до кожного з нас, і комусь щастить більше, комусь менше. Та яка б ситуація не трапилась з нами, яке б випробування не послало нам життя, ми повинні пам’ятати, що ми на землі люди. Звичайно ми робимо помилки, ми чинимо не завжди по совісті, наші вчинки не завжди хороші, та щоб не трапилось, ми ні на мить не повинні забувати про своє єство, про того хто живе в середині нас.

Життя, воно таке коротке, і всі це розуміють, та навіть розуміючи це ми продовжуємо робити помилки, і дозволяємо забути собі хто ми у цьому світі. Людям потрібно навчитись жити і радіти цьому життю. Другого шансу у нас не буде, і виправити помилки ми можемо не встигнути, то навіщо ж тоді робити те, про що будемо обов’язково шкодувати. У нас є один шанс, щоб прожити це життя так, щоб сидячи в старості не жаліти за втраченим часом. Життя, воно пролетить наче мить, і якщо зараз нехтувати цим дорогоцінним часом, то потім від вашого життя можуть залишитись лише спогади.

Життя коротке, то ж давайте проживемо його так, щоб крім спогадів у нас залишилось ще щось. Вірні друзі, дідусь (бабуся), який буде тримати в старості за руку, онуки, які обсядуть вас наче курчата квочку. Давайте жити так, щоб потім не сумувати за минулим, а прагнути в майбутнє. Живіть…

Крізь роки пронесіть вірність, щедрість,  доброту, турботу, не розгубіть любові, справедливості, а головне залиштесь Людиною..!

Сірість – це компроміс між білим і чорним

Сірі вулиці, сірі авто, сірі люди. Невже - це те, що ми хочемо бачити? Невже  - це те на , що заслуговує людина? Невже - це просто компроміс між білим і чорним? Невже люди заслуговують бачити в своєму житті лише таку гаму кольорів: сірий, білий, чорний? Тут і там нас зустрічають тьмяні кольори, які наводять смуток, які заставляють сумувати, і наганяють сльози на очі.

Ми настільки кудись, а може, за  чимось гонимось, що перестали помічати яскраві кольори, ми перестали радіти яскраво-жовтому сонечку, ясно-блакитному небу, золотистим пшеничним полям. Ми настільки звикли до цієї сірості, що стали її повноцінною частиною – сірою масою. Люди навчились бачити тьмяний відблиск яскравих огнів. І вже навіть розуміння цього наводить тугу і сум.

Ми люди, і зазвичай бачимо те, що хочемо бачити, то чому ж би нам не відкинути буденну сірість, і побачити яскравість цих буднів. Адже нас оточує стільки яскравих кольорів, стільки барв. Давайте відкинемо і сірий, і білий, і чорний, навіщо нам сірий, як компроміс між чорним, і білим, якщо ми можемо цим компромісом зробити яскравий колір. І, мабуть, краще звучить – яскравий – це компроміс між чорним і білим.

Більше посміхайтесь :)

« Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?» (Ліна Костенко)

Летят машины, оставляя за собой пиль, дым и километры дорог. Вместе с этими машинами бегут люди. Они вечно куда то спешат, торопятся. И к сожаленью все равно опаздывают. Каждый заботиться о своем. У кого-то проблемы на роботе или в университете, у кого-то болеет близкий человек, а у кого-то все гораздо серьезней. И сквозь дым и пыль они продолжают бежать на роботу, в университет или по делам. Они все говорят себе «… ну за что мне это, почему жизнь ко мне так не справедлива?..», смотрят на прохожего и думают, вот у него точно все хорошо, ни забот, ни проблем, только у меня все плохо.

Эти люди не верят в чудо. Их проглотила серая, мрачная жизнь и одинаковые будни. Они разочарованы в судьбе, но даже эти люди просыпаясь ночью от страшного сна просят Бога о помощи. Они просят сил, что б жить дальше, что б не сломаться перед тяжелым испытанием под названием «жизнь». Просят уберечь их родных и близких от беды, горя и не излечимых болезней. Эти люди потеряв последнюю надежду просят Бога о помощи… В этот момент они забывают обо всем и умоляют простить их грехи, и грехи их детей.

« Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?» (Ліна Костенко).  А разве это плохо что каждый из нас переживает за своих близких. Что каждый из нас болеет о своем. Это риторичный вопрос, ведь все мы простые люди у которых и своих забот полно… И пусть нас много, а Бог один, я верю что все наши молитвы будут услышаны, все наши грехи, грешки и погрешности будут отпущены.

И пускай сегодня ты разочарован в жизни, пускай тебе кажется что все плохо, но нужно знать – Бог услышит тебя просто нужно немножко подождать…!

Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки – вірші. Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани. (Ліна Костенко)

Вірші, які вони прекрасні, які трепетні. Вони допомагають зізнаватись у кохання, доносити думки до людей, закликають до боротьби. Вірші, як чудово стає на душі коли ти читаєш вірш, який бере за душу, вірш, який хочеться наспівати. Це так прекрасно, коли за допомогою вірша ти можеш розібратись у собі. Здавалося б, просто слова складені у рядки, та вони мають таку магічну силу. Для мене вірш – це певна релаксація, це – відпочинок.

Справжня поезія заставляє багато про що задуматись, заставляє задуматись про вічне.

Поезія – це щось чисте, це – щось прекрасне. Поезія народу – це його історія, пережита в почуттях поетів. Адже через поезію проходять століття, епохи, а вона залишається актуальною. Коли ми читаємо, ми співпереживаємо автору і в його словах знаходимо до болю знайомі ситуації. Поезія – це крила поета, якими він наділяє лише тих хто розуміє його. Мабуть, як би поет не зміг писати свої вірші, то в ту ж секунду його душа померла. Потрібно в першу чергу розуміти автора, бо якщо ви не зрозумієте автора, його переживань і почуттів, ви ніколи не зрозумієте поезію. Поет – це вічний співець людських почуттів. Адже хто, як не поет в своїй поезії оспіває почуття людей. Саме тому читаючи справжню поезію, ми знаходимо там щось своє і кожному здається, що вірш ніби написаний про нього.

Звичайно не всі можуть римувати і створювати чарівні вірші, та ми повинні навчитись шанувати поезію, і віддати належне авторам «вічного мистецтва». Поезія – грандіозний оратор. Величний кожен, хто відчує її пульс у своєму розігрітому серці! Щасливий той, хто зможе осягнути повноту і грандіозність автора. Адже вміти гарно прочитати поезію мало, її потрібно зрозуміти.

У слові розкривається душа

Слова, ах как важны они.

Слова, ах сколько боли в них,

но вместе с тем в словах моя любовь.

Слова как на шипах застывшая чужая кровь.

Слова, умеют люди говорить,

но в всех словах нужно собою быть.

Слова излечат раны, тут же вновь убьют.

Ты скажешь людям что-то, не все тебя поймут.

Слова, бояться люди говорить,

ведь словом можно жизнь убить.

Слова изрядно людям души изжигают

и потому же все вокруг, молчать друг друга умоляют.

Но я молчать не буду, не хочу.

Я до людей свои все мысли донесу.

О боги, я прошу вас не молчите.

Ведь если Бог нам слово дал, то действуйте, кричите.

Не бойтесь люди говорить.

Слова не только могут вас убить.

Слова – это души полет.

Вы что не слышите, вас слово в мир завет.

Я вас молю, ей люди, не молчите.

Еще Тарас просил, кандалы рвите.

Пора с колен нам встать, пора

ведь в слове раскрывается душа!

Слово – це Всесвіт духу.

Слова… Они умеют ранить, убить и умеют утешить, подбодрить. Слова… Они так важны для нас. Ведь с помощью слов мы выражаем свои чувства, признаемся в любви близкому человеку, говорим маме как она дорога нам, доносим людям свои мысли. С помощью слов ми выражаем свои эмоции и доносим к разуму человека что-то очень важное. Но как это горько не звучало, с помощью слов мы разбиваем сердца, и делаем близким людям очень больно. Каждый раз убеждая себя – это просто слова.

Слова… Иногда мы не задумываемся о том что и как говорить, мы не думаем о том что для кого-то значат наши слова, а вместе с тем мы кого-то обижаем, кого-то унижаем.  Слово – это великое оружие, которым можно как вылечить, так и убить. Каждый раз мы должны нести ответственность за свои слова, ведь как говорил Александр Грибоедов: «Ах! злые языки страшнее пистолета». По этому нужно думать, что и как мы говорим.

Слова… Не редко мы жалеем о них, но увы вернуть время не возможно. А вроде бы казалось это лишь слова, простые слова, но не все так легко и «простые слова» могут в один миг разрушить то, что строилось очень долгое время. Конечно мы обычные люди, и мы вправе ошибаться, но нужно помнить, что с помощью слов можно больно ранить, и если «Дерево, даже и подрубленное топором, снова срастается, и рана от стрелы излечивается и зарастает. Но стрела словесная неисцелима, ведь она попадает в самое сердце» (Иоанн Дамаскин).

Слова… Нужно всегда помнить, что это оружие и мы должны научиться использовать его по назначению…

Ревнощі – підозра власної неповноцінності.

Ты вновь от меня уходил.

Ты снова меня бросал,

а я не причастна к тому,

что ты меня ревновал.

Ты то под нос что-то бурчал,

то резко на меня кричал,

а я кусала нервно губы,

и говорила: «что же будет?»

Ты сумку резво собирал,

и что-то быстро объяснял.

Ты говорил: «Тебя люблю,

Но больше так я не могу».

А я не знала в чем причина,

веди ты единый мой мужчина.

И знаю я что ты любил,

зачем ж все ревностью убил?

Ты ревновал меня к всему:

к роботе, к маме и к коту,

к подругам, к бабушке, к собаке,

к прохожему простому в парке.

Ты запрещал мне просто жить.

Ты запрещал тебя любить.

Ты запрещал в дворе гулять.

Ты даже запрещал дышать.

Но я тогда тебя любила.

Сейчас поверь, я все забыла:

Твои обиды и упреки,

твои ревнивые намеки.

Теперь тебя я не держу.

Ты уходи тебя прошу.

Я не могу так дальше жить.

Я не могу тебя любить.

Ты все разбил в моей душе.

Оставил боль ну и клише.

Клише ревнивости своей,

больной, противной и твоей.

Тебя прошу, не возвращайся.

Куда идешь, там оставайся.

Оставь прошу меня в покое.

Я не с тобой и нас не двое.

Життя – це шанс. Життя – це нереалізовані можливості. Життя – імпровізація, експромт, ексклюзив. Життя – це свято буття

Життя. Для кого чи заради чого ми живемо. Я живу заради своєї мами, ти заради своїх дітей, а ти заради того, щоб насолоджуватись свободою. Кожен вибирає сам свій життєвий шлях. Хтось крокує під руку з щастям і удачею, хтось під руку з коханою людиною, хоча це і є щастя. Ми всі, кожного дня кудись поспішаємо, і все одно не встигаємо в назначене місце вчасно.

Разом з сірими буднями спливає наше життя. Ми тратимо його на непотрібні речі. Ми гонимось за грошима, славою і зовсім забуваємо про прості речі: посмішку дитини, росу на вранішній траві, яскравий промінчик сонця. Ми перестали загадувати бажання на падаючу зірку, бо почали задавати запитання: «а хоч раз збулось?». З наших сердець зникає віра в диво. А чому? Невже ми стали дорослими, чи просто розучились радіти простим речам: першим дитячим крокам, першому радісному слову «мама», все це відійшло на задній план. І це засмучує, адже життя таке коротке, і потрібно навчитись радіти усьому. Потрібно вірити в чудо і мріяти, коли у людини є мрія – це робить її життя цікавішим, і кращим.

«Жити треба уміти» - Оноре де Бальзак. І дійсно ми не вміємо жити, кудись поспішаємо, забуваємо про найголовніше, про кохання і дружбу. Ми настільки загружені роботою, проблемами, що не знаходимо часу на близьких нашому серцю людей. Ми скупимось на компліменти і все життя чекаємо момент, щоб сказати коханій людині, яка вона дорога для нас.

Давайте відпустимо всі негаразди, проблеми, переживання, навчимось дивитьсь на зоряне небо, і загадувати бажання, під бій курантів – мріяти, і жити, жити на повну, на всю. Якщо хочеш співати – співай, хочеш кохати – кохай, хочеш мріяти – мрій. Не шукайте підходящий момент, щоб сказати «кохаю», бо потім може бути пізно. Тому ловіть момент і не забувайте, життя дано, щоб жити, а не виживати.

Враження - найвища форма багатства. Я колекціонер: я колекціоную враження.

Жизнь как она не предсказуема. Она подбрасывает нам удивительные момент, тяжелые испытания, непредвиденные ситуации. И если говорить о впечатлениях, то я конечно буру их в свое сердце, но коллекционирую я воспоминания. И пусть говорят, что не нужно жить воспоминаниями, нужно жить будущим, я так люблю сидя зимним вечером у камина вспоминать прекрасные моменты рядом с близким человечком, я люблю вспоминать свое детство, вспоминать как с мамой ели мороженое по 25 копеек. Ведь это было так прекрасно.

Почему я заговорила о воспоминаниях? Потому что вместе с воспоминаниями накапливаются впечатления. Яркие и каждый раз новые. Как бы это горько не звучало, люди часто живут воспоминаниями и впечатлениями. Это вовсе не плохо, просто не надо жить лишь воспоминаниями и лишь впечатлениями. Мы простые люди и мы всегда будем возвращаться в прошлое, главное не зацикливаться на нем, ведь если Богом нам дано настоящее и будущее, то нужно жить данным нам ценным временем.

Нужно всегда бороться за свое счастье,  накапливать воспоминания и новые впечатления: яркие, теплые, позитивные, а главное свои.

Вкусы детства…

Детство, ах как оно манит к себе, но увы возвратится ни кто не может к нему. Как жаль ведь это самая дивная пора в жизни каждого человека. Все мы грустим за детством, ведь там столько искренних улыбок, там столько тепла и доброты, там столько уюта. Там все случилось впервые. Разбитые  коленки, первые детские чувства, первые впечатления, первые вкусы, запахи…

Я расскажу вам свою чудную историю вкусной детской жизни.

В детстве меня часто называли Шерлоком Холмсом. Вы спросите почему? Я сейчас вам все расскажу, подождите. Когда мне было 6 мы переехали в новый, просторный дом на окраине города. Это был старый дом, и когда мы с мамой убирались на чердаке я совершенно случайно нашла круглые очки, старую книгу с гербарием внутри, и большую лупу, с того времени я  вместе со своей кошкой искали следы и раскрывали «преступления».

Однажды летом мы услышали как взрослые говорили о том что молодую клубнику кто-то надкусывает и ворует. Ми с моей кошкой решили что на следующий день с утра раскроем это «громкое» дело. Встав пораньше я одела очки, взяла свою книгу, лупу и подругу кошку, мы тихонько вышли из дома и направились в сторону огорода. Прибыв к пункту назначения мы залегли в клубнике и стали ждать. Моя кошка все что-то вынюхивала как собака, я что-то там высматривала в лупу, а в месте с тем ела вкусную, налитую клубнику. Мы высматривали преступника, надеясь поймать его с поличным. Я срывала клубнику, вытирала ее о светлое платье и забрасывала одну за другой в рот. В тот момент мне казалось что вкуснее клубники нет ничего на свете. Я срывала красную и белую, ела и ела. Мы лежали просто на земле, что б вор нас не увидел, поэтому некоторою ягоду я даже не срывала, а просто кусала ее весящую на стебле.

Долго мы так лежали, все ждали гадкого преступника, мы сьели почти всю клубнику, уже лопал живот и хоть он мне говорил хватит, глаза умоляли: «ну еще одну».

Мы так долго там сидели, что я просто уснула. Через некоторое время я услышала шаги, «вор» - подумала я, тут же вскочила и закричала: «дело раскрыто». И тут я услышала знакомый до боли голос: «Так вот кто ворует нашу клубнику» - сердитым голосом вскликнула мама. «Я тебя целый день ищу Шерлок» - теперь уже взволнованным голосом сказала она мне. Я вытерла красные руки о уже не светлое платье, и опустила глаза: «это не я» - прошептала себе под нос, но смотреть в сторону клубники было тяжело. «Пошли мыться, Шерлок» - улыбчиво сказала мама.

Долго я не могла смотреть на клубнику, очень долго, и пусть мы не раскрыли это дело, это была (теперь уже), действительно вкусная история из моего детства.

Верность

Я тебя никому не отдам -

Замерзающий плакал котенок,

Умудренный не по годам,

Рыл он снег серебристый под кленом.

Я спасу нас обох от стужи.

Я замерзнуть тебе не дам.

В мире больше никто мне не нужен

Не отдам я тебя и богам.

Я за жизнь твою буду бороться.

Я согрею нас, мама моя.

На людей только не напороться,

Ведь откинут тебя и меня.

Я сейчас закопаю нас в снег,

Там тепло, отогреются лапки,

Мимо быстро прошел человек,

В зимней куртке и пуховой шапке.

А потом все опять расцветет,

В парке мы с тобой вновь поиграем.

Ты мяукнешь беги, мне вперед.

Подбежишь и всю ночь проболтаем.

Будешь мне говорить засыпай.

Завтра вновь побежим на помойку.

А сейчас только не замерзай.

Ты послушай рас сына-котенка.

А котенок копал и копал.

Вспоминая о солнечном лете.

Он, безумец еще не знал.

Что остался один на свете.

Маму нежно свою обнимает.

Говорит «спи родная моя».

Снегом тихо ее накрывает.

Все пройдет, это знаю ведь я.

Не смотри что еще я малыш,

Я спасу нас двоих так и знай.

Я же вижу что ты уже спишь.

Просто знай что люблю я тебя.

Ты держись, не смей замерзать.

Не смотри что еще я мал.

Нельзя тебе мам умирать

Я не выдохся, просто устал.

 Он под кленом копал и копал.

Делал он роботу свою.

Он от смерти две жизни спасал.

Дрался с смертью он в страшном бою.

А на белом холодном снегу.

Рядом теплое тело лежало.

Это мама в смертельном бою,

Свою жизнь богам проиграла.

Ты котенок зла не держи.

Не со зла твоя мама ушла.

Она любит тебя ты пойми.

Просто стужа сильнее кота.

Она будет с небес наблюдать

И молиться богам за тебя.

Ты попробуй ее не держать.

Наступила плохая пора.

Ей котеночек хватит копать,

Все равно ей уже не поможешь.

Будет лучше тебе поспать,

О нее  погреется ты сможешь.

Но не слышит котенок меня.

Он не сдастся теперь холодам.

И в холодную стужу, твердя

Я тебя никому не отдам.

Уже заполноч, люди уж спят.

Он доделал роботу свою.

И глаза его всеже горят.

Бог услышал молитву мою.

К маме тихо он так подошел.

Я доделал нам  домик в снегу.

Я тебя туда затащу.

Отогреется тебе помогу.

Он под клен ее перенес,

А потом закопался сам.

Колыбельную пел мороз.

Но ее не услышать котам.

Под холодным снегом и льдом.

Он за ближнего жизнь отдал.

До последнего мига в бреду

Он за шею ее обнимал.

Есе на тему : «Творимо національну ідею, а не говоримо про неї»

Визначення національної ідеї не існує, бо цю ідею творить кожна особистість, тому і розуміння національної ідеї у всіх різне. У когось воно виражене більшою мірою, у когось меншою, а у когось і зовсім цього розуміння не існує. Чи доречно говорити про національну ідею, якщо людину з кожним днем хочуть опустити нижче пристойного рівня. З кожним днем нас все більше-більше намагаються принизити і при кожній можливості тицьнути на наші помилки.

У нас намагаються відібрати останнє… знижують зарплатні, стипендії та піднімають ціни на все: комунальні послуги, продукти, оплату за навчання. І після цього високо-посадовці, які по-правді самі хотіли чхати на якусь там ідею, викрикують в рупор: «В Україні майже не залишилось патріотів». Дивно правда ж? Де ж це український патріотизм? Коли кожного дня думаєш як прогодувати сім’ю, патріотизм розсіюється в повітрі як цигарковий дим. І наші діди які проливали кров, і віддавали життя за національну ідею, в маршрутному таксі повинні платити за проїзд. Як не гірко, але це правда. Вони боролись за чисте небо над нашими головами, а зараз жахаються і не розуміють за що колись давно померли їх близькі, друзі, соратники.

Статистика говорить, що кожен шостий українець прагне переїхати за кордон назавжди. Я думаю питання Чому? тут буде не доречне. Щоб люди навчились цінувати традиції, боротись за ідею, прагнути стати патріотом, їм потрібні не лише умови для життя, хоча це дуже важливо, людям потрібен приклад, людина яка поведе. Правду кажуть є «той, що веде» та «той, кого ведуть». Як би наше вище керівництво робило щось не лише для себе, а ще трохи і для людей, як би вони намагались самі спочатку почати піднімати національну ідею, то я вірю і знаю, що знайшлися б люди які не були б байдужими. Бо це справді наше життя, наша земля, і це наша рідна Україна з її запашним хлібом, з її родючою землею, з її лугами і лісами. Це наша історія і, що там буде написано залежить від нас з тобою.

«Добре там де нас нема» - та ми є кругом… Потрібно пам’ятати «один в полі не воїн», тому як говорять українці «гуртом і батька легше бити», гуртуймося, ми ж єдина нація, і всі ми під одним Богом ходимо. Головне не цуратись своїх звичаїв і традицій, і розуміти, що все залежить від нас, лише від нас…