«Ти на землі – людина» (В. Симоненко)

Хто ми в цьому світі? Хто кожна людина? Чи розуміємо ми своє призначення, і чи розуміє кожен із нас хто він? Мабуть, інколи ми забуваємо хто ми і, що ми. Адже мало просто існувати, потрібно кохати це життя, бо воно таке коротке.

Доля не завжди справедлива до кожного з нас, і комусь щастить більше, комусь менше. Та яка б ситуація не трапилась з нами, яке б випробування не послало нам життя, ми повинні пам’ятати, що ми на землі люди. Звичайно ми робимо помилки, ми чинимо не завжди по совісті, наші вчинки не завжди хороші, та щоб не трапилось, ми ні на мить не повинні забувати про своє єство, про того хто живе в середині нас.

Життя, воно таке коротке, і всі це розуміють, та навіть розуміючи це ми продовжуємо робити помилки, і дозволяємо забути собі хто ми у цьому світі. Людям потрібно навчитись жити і радіти цьому життю. Другого шансу у нас не буде, і виправити помилки ми можемо не встигнути, то навіщо ж тоді робити те, про що будемо обов’язково шкодувати. У нас є один шанс, щоб прожити це життя так, щоб сидячи в старості не жаліти за втраченим часом. Життя, воно пролетить наче мить, і якщо зараз нехтувати цим дорогоцінним часом, то потім від вашого життя можуть залишитись лише спогади.

Життя коротке, то ж давайте проживемо його так, щоб крім спогадів у нас залишилось ще щось. Вірні друзі, дідусь (бабуся), який буде тримати в старості за руку, онуки, які обсядуть вас наче курчата квочку. Давайте жити так, щоб потім не сумувати за минулим, а прагнути в майбутнє. Живіть…

Крізь роки пронесіть вірність, щедрість,  доброту, турботу, не розгубіть любові, справедливості, а головне залиштесь Людиною..!

Сірість – це компроміс між білим і чорним

Сірі вулиці, сірі авто, сірі люди. Невже - це те, що ми хочемо бачити? Невже  - це те на , що заслуговує людина? Невже - це просто компроміс між білим і чорним? Невже люди заслуговують бачити в своєму житті лише таку гаму кольорів: сірий, білий, чорний? Тут і там нас зустрічають тьмяні кольори, які наводять смуток, які заставляють сумувати, і наганяють сльози на очі.

Ми настільки кудись, а може, за  чимось гонимось, що перестали помічати яскраві кольори, ми перестали радіти яскраво-жовтому сонечку, ясно-блакитному небу, золотистим пшеничним полям. Ми настільки звикли до цієї сірості, що стали її повноцінною частиною – сірою масою. Люди навчились бачити тьмяний відблиск яскравих огнів. І вже навіть розуміння цього наводить тугу і сум.

Ми люди, і зазвичай бачимо те, що хочемо бачити, то чому ж би нам не відкинути буденну сірість, і побачити яскравість цих буднів. Адже нас оточує стільки яскравих кольорів, стільки барв. Давайте відкинемо і сірий, і білий, і чорний, навіщо нам сірий, як компроміс між чорним, і білим, якщо ми можемо цим компромісом зробити яскравий колір. І, мабуть, краще звучить – яскравий – це компроміс між чорним і білим.

Більше посміхайтесь :)

« Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?» (Ліна Костенко)

Летят машины, оставляя за собой пиль, дым и километры дорог. Вместе с этими машинами бегут люди. Они вечно куда то спешат, торопятся. И к сожаленью все равно опаздывают. Каждый заботиться о своем. У кого-то проблемы на роботе или в университете, у кого-то болеет близкий человек, а у кого-то все гораздо серьезней. И сквозь дым и пыль они продолжают бежать на роботу, в университет или по делам. Они все говорят себе «… ну за что мне это, почему жизнь ко мне так не справедлива?..», смотрят на прохожего и думают, вот у него точно все хорошо, ни забот, ни проблем, только у меня все плохо.

Эти люди не верят в чудо. Их проглотила серая, мрачная жизнь и одинаковые будни. Они разочарованы в судьбе, но даже эти люди просыпаясь ночью от страшного сна просят Бога о помощи. Они просят сил, что б жить дальше, что б не сломаться перед тяжелым испытанием под названием «жизнь». Просят уберечь их родных и близких от беды, горя и не излечимых болезней. Эти люди потеряв последнюю надежду просят Бога о помощи… В этот момент они забывают обо всем и умоляют простить их грехи, и грехи их детей.

« Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?» (Ліна Костенко).  А разве это плохо что каждый из нас переживает за своих близких. Что каждый из нас болеет о своем. Это риторичный вопрос, ведь все мы простые люди у которых и своих забот полно… И пусть нас много, а Бог один, я верю что все наши молитвы будут услышаны, все наши грехи, грешки и погрешности будут отпущены.

И пускай сегодня ты разочарован в жизни, пускай тебе кажется что все плохо, но нужно знать – Бог услышит тебя просто нужно немножко подождать…!

Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки – вірші. Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани. (Ліна Костенко)

Вірші, які вони прекрасні, які трепетні. Вони допомагають зізнаватись у кохання, доносити думки до людей, закликають до боротьби. Вірші, як чудово стає на душі коли ти читаєш вірш, який бере за душу, вірш, який хочеться наспівати. Це так прекрасно, коли за допомогою вірша ти можеш розібратись у собі. Здавалося б, просто слова складені у рядки, та вони мають таку магічну силу. Для мене вірш – це певна релаксація, це – відпочинок.

Справжня поезія заставляє багато про що задуматись, заставляє задуматись про вічне.

Поезія – це щось чисте, це – щось прекрасне. Поезія народу – це його історія, пережита в почуттях поетів. Адже через поезію проходять століття, епохи, а вона залишається актуальною. Коли ми читаємо, ми співпереживаємо автору і в його словах знаходимо до болю знайомі ситуації. Поезія – це крила поета, якими він наділяє лише тих хто розуміє його. Мабуть, як би поет не зміг писати свої вірші, то в ту ж секунду його душа померла. Потрібно в першу чергу розуміти автора, бо якщо ви не зрозумієте автора, його переживань і почуттів, ви ніколи не зрозумієте поезію. Поет – це вічний співець людських почуттів. Адже хто, як не поет в своїй поезії оспіває почуття людей. Саме тому читаючи справжню поезію, ми знаходимо там щось своє і кожному здається, що вірш ніби написаний про нього.

Звичайно не всі можуть римувати і створювати чарівні вірші, та ми повинні навчитись шанувати поезію, і віддати належне авторам «вічного мистецтва». Поезія – грандіозний оратор. Величний кожен, хто відчує її пульс у своєму розігрітому серці! Щасливий той, хто зможе осягнути повноту і грандіозність автора. Адже вміти гарно прочитати поезію мало, її потрібно зрозуміти.

У слові розкривається душа

Слова, ах как важны они.

Слова, ах сколько боли в них,

но вместе с тем в словах моя любовь.

Слова как на шипах застывшая чужая кровь.

Слова, умеют люди говорить,

но в всех словах нужно собою быть.

Слова излечат раны, тут же вновь убьют.

Ты скажешь людям что-то, не все тебя поймут.

Слова, бояться люди говорить,

ведь словом можно жизнь убить.

Слова изрядно людям души изжигают

и потому же все вокруг, молчать друг друга умоляют.

Но я молчать не буду, не хочу.

Я до людей свои все мысли донесу.

О боги, я прошу вас не молчите.

Ведь если Бог нам слово дал, то действуйте, кричите.

Не бойтесь люди говорить.

Слова не только могут вас убить.

Слова – это души полет.

Вы что не слышите, вас слово в мир завет.

Я вас молю, ей люди, не молчите.

Еще Тарас просил, кандалы рвите.

Пора с колен нам встать, пора

ведь в слове раскрывается душа!

Слово – це Всесвіт духу.

Слова… Они умеют ранить, убить и умеют утешить, подбодрить. Слова… Они так важны для нас. Ведь с помощью слов мы выражаем свои чувства, признаемся в любви близкому человеку, говорим маме как она дорога нам, доносим людям свои мысли. С помощью слов ми выражаем свои эмоции и доносим к разуму человека что-то очень важное. Но как это горько не звучало, с помощью слов мы разбиваем сердца, и делаем близким людям очень больно. Каждый раз убеждая себя – это просто слова.

Слова… Иногда мы не задумываемся о том что и как говорить, мы не думаем о том что для кого-то значат наши слова, а вместе с тем мы кого-то обижаем, кого-то унижаем.  Слово – это великое оружие, которым можно как вылечить, так и убить. Каждый раз мы должны нести ответственность за свои слова, ведь как говорил Александр Грибоедов: «Ах! злые языки страшнее пистолета». По этому нужно думать, что и как мы говорим.

Слова… Не редко мы жалеем о них, но увы вернуть время не возможно. А вроде бы казалось это лишь слова, простые слова, но не все так легко и «простые слова» могут в один миг разрушить то, что строилось очень долгое время. Конечно мы обычные люди, и мы вправе ошибаться, но нужно помнить, что с помощью слов можно больно ранить, и если «Дерево, даже и подрубленное топором, снова срастается, и рана от стрелы излечивается и зарастает. Но стрела словесная неисцелима, ведь она попадает в самое сердце» (Иоанн Дамаскин).

Слова… Нужно всегда помнить, что это оружие и мы должны научиться использовать его по назначению…

Ревнощі – підозра власної неповноцінності.

Ты вновь от меня уходил.

Ты снова меня бросал,

а я не причастна к тому,

что ты меня ревновал.

Ты то под нос что-то бурчал,

то резко на меня кричал,

а я кусала нервно губы,

и говорила: «что же будет?»

Ты сумку резво собирал,

и что-то быстро объяснял.

Ты говорил: «Тебя люблю,

Но больше так я не могу».

А я не знала в чем причина,

веди ты единый мой мужчина.

И знаю я что ты любил,

зачем ж все ревностью убил?

Ты ревновал меня к всему:

к роботе, к маме и к коту,

к подругам, к бабушке, к собаке,

к прохожему простому в парке.

Ты запрещал мне просто жить.

Ты запрещал тебя любить.

Ты запрещал в дворе гулять.

Ты даже запрещал дышать.

Но я тогда тебя любила.

Сейчас поверь, я все забыла:

Твои обиды и упреки,

твои ревнивые намеки.

Теперь тебя я не держу.

Ты уходи тебя прошу.

Я не могу так дальше жить.

Я не могу тебя любить.

Ты все разбил в моей душе.

Оставил боль ну и клише.

Клише ревнивости своей,

больной, противной и твоей.

Тебя прошу, не возвращайся.

Куда идешь, там оставайся.

Оставь прошу меня в покое.

Я не с тобой и нас не двое.